У нас із сусідом був паркан — не тільки з дощечок, а й з недомовленостей.

Його вишня тягнулася гілками на мій бік, мій пес інколи гавкав під його вікнами, ми чемно кивалися через паркан і так само чемно ображалися — кожен на своє.
Одного вечора світло в будинку мигнуло й згасло, а в мене на плиті кипів борщ. Газ перекрила, а от страх — ні. Телефон розряджений, ліхтарика нема. Смішно, але найближче світло — у вікні того самого сусіда. Постукати? Гордість уперлась у горло. Та коли на кухні запахло горілим, я тихо вийшла у двір і все ж постукала.
Він відчинив одразу. Не спитав ні про вишню, ні про собаку. Приніс ліхтар, подивився проводку, дав подовжувач, допоміг відтерти плиту. І ще, ніби між іншим, залишив у мене старенький сірниковий коробок: «Якщо що — запаліть світло, поки не покличете». А вранці я знайшла під хвірткою пакет із лампочками.
Наступної суботи ми зняли дві криві дошки з паркану й поставили замість них маленьку хвіртку. Щоб не обминати одне одного через город, а ходити напряму — по-людськи. Він сам обрізав гілки своєї вишні, я навчила пса «тихо» після десятої. Згодом ми вже позичали не лише дрібниці: я — його дриль, він — мою тишу, коли хотів посидіти в саду. І якось непомітно з’ясувалося: паркан залишився, але межа — зникла.
Мораль проста: паркан ставлять для худоби, а людям потрібна стежка. Добрий сусід — це не той, кого «не чути», а той, хто першим підставляє світло, коли у тебе темно. І якщо між вами росте вишня з взаємних образ — обріжте гілки, залиште коріння, і дозріє щось краще, ніж сварка.
#Мудрість