Предыдущая публикация
Колись мій чоловік відчув землетрус.
Одного дня його залишили в бабусі, старенька вдягнула дитині піжаму, розповіла «Гусі-лебеді», вклала спати, а сама вирішила подивитись чемпіонат світу з фігурного катання. Раптом телевізор, що стояв на трьох лелечиних ногах, причалапав прямісінько до дивану. Стали відчутними підземні поштовхи. Жінка загорнула онука в ковдру і стрімголов надвір. А там мороз, сніг і тапки на босу ногу. Перелякані сусіди: один з господарською сумкою, другий з ощадною книжкою, третій з котом…
Вдруге я почула про трясіння землі від тітки. У 1966 році студенткою першого курсу поїхала до Ташкента розбирати завали. Казала, що все тривало 12 секунд, але їх вистачило для повного руйнування глинобитного центра міста. За основною хвилею пішли афтершоки, і саме вони зупинили десятки сердець. Виходить, люди вмирали від страху. У Ташкенті в родички трапилося перше кохання. Розплескувалося раннє літо, юнак носив сніданки прямо в намет і брав на себе усю важку роботу.
Далі такими ж уривками… Далека знайома на ім'я Гаяна в трирічному віці пережила Ленінаканський землетрус. Тітка врятувала її та своїх дітей, поставила малечу посеред вулиці, а сама побігла за немовлям. На все життя Гаяна запам'ятала гуркіт, тремтіння землі, звірячий холод, виття потерпілих і спасительку у червоному халаті. Ще одну історію розповіла читачка. Вона з багатодітної родини, крім неї – ще п'ятеро братів та сестер. Зрозуміло, мама часто варила манну кашу. Адже це дешево й сердито. Батько за жодних обставин страву не їв, але одного дня потягнувся за черпаком. Вимотав повну миску, і в цей момент почався землетрус. Тремтіло все: буфети, табурети, сервант. Із полиць вилітав посуд, а велике ліжко їздило сюди-туди, як поїздок. З того часу родина ніколи не готує манну кашу, вважаючи це поганим знаком і провісником скорої біди.
Тепер – Туреччина та Сірія. Сказати, що нам, українцям, боляче — нічого не сказати. Болить так, наче особисто знав кожного. І ту жіночку, що майстерно варила лукум, і того хлопця, який продавав на ринку шовкові килими. Біда, що нас спіткала надто велика і не може вміститися ні в голові, ні в тілі. Біда одна, а причини – різні. Те, що сталося в західноазійських країнах, не керується людьми. Вони не можуть вплинути на рух тектонічних плит і зменшити тиск на зони розломів. Це природний катаклізм. Те, що переживаємо ми, керується людиною чи групою людей. Тими, у кого такі ж лікті, коліна, травна система та холецистит. Тому так і хочеться крикнути в бік шанувальників кокошників, павлопосадських хусток, балалайок та личаків: «Невже мало у світі лиха? Невже не вистачає аварій, повеней, вулканів, невиліковних хвороб, щоб докупи затіяти війну? Чи не простіше попаритись у лазні з березовим віником і заварити в самоварі іван-чай? Посидіти, помовчати, розкинути мізками». Виявляється, не простіше. Набагато цікавіше дістати гранатомети та великокаліберні гвинтівки, натягнути болотяний камуфляж і вдертися до чужої країни.
Аллаху, врятуй та збережи Туреччину та Сірію!
Господи врятуй і збережи Україну!
Ірина Говоруха
Следующая публикация
Нет комментариев