Фортепіано (італ. forte — голосно, piano — тихо) — збірна назва класу струнних ударно-клавішних музичних інструментів — роялів і піаніно. Джерело звуку у фортепіано — металеві струни, що починають звучати від удару покритих повстю дерев'яних молоточків, а молоточки приводяться в дію натиском пальців на клавіші. Струни за допомогою кілків натягнуті на резонансну деку (у піаніно дека знаходиться у вертикальному положенні, у роялях — у горизонтальному). Історія[ред. • ред. код] Попередниками фортепіано були клавесини і клавікорди. Звук у фортепіано на відміну від його попередника клавесина, здобувався не щипком а ударом, що розширювало динамічні можливості і збагатило виразні та технічні засоби гри. Їхніми недоліками були швидко загасаючий звук, що заважало грі legato, і постійний рівень гучності (що стосується тільки клавесина), що виключало один з важливих виразних засобів музики — динаміку (зміна гучності). Фортепіано (англ., франц. piano; нім. Klavier) — клавішний струнний інструмент із горизонтальним (рояль) або вертикальним (піаніно) розташуванням струн. На звучання фортепіано великий вплив робить його конструкція, з XVIII в. , яка зазнала значні зміни. Фортепіано складається з акустичного апарату (резонансна дека, струнний одяг), клавішного механізму, опорних конструкцій (футор, металева рама, вирбельбанк). Складна система важелів механізму дозволяє передати зусилля від піаніста через клавішу до молоточка, удар якого по струні видобуває звук. Сучасний діапазон фортепіано — 7 ⅓ октав (88 клавіш). Винайшов фортепіано італійський клавесиновий майстер Бартоломео Кристофорі (1655–1732), з 1698 р., який працював над створенням молоточкового механізму для клавесина (офіційна дата — біля 1709 р.). В 1711 р. механізм був докладно описаний Сціпіоном Маффеї у венеціанському журналі «Giornale dei letterati d'Italia». Інструмент був названий «gravicembalo col piano e forte» (клавесин з тихим і голосним звуком), — піанофорте — а згодом закріпилася назва фортепіано. У винаході Б. Крістофорі були закладені основні деталі сучасного механізму фортепіано — молоточок, шпіллер, шультер, фенгер, демпфер. Винахід Крістофорі поклало початок розвитку механіки англійської системи. Інші види механіки були розроблені Маріусом в Франції (1716) і Шретером в Німеччини (1717–1721). У наступні роки поліпшення конструкції фортепіано було пов'язане з еволюцією клавішного механізму, введенням чавунної рами, педалів, збільшенням діапазону, зміною розташування струн. Над клавішним механізмом у різний час працювали К. Г. Шрьотер, І. А. Зільберманн, І. А. Штейн, И. А. Штрейхер, І. К. Цумпе, А. Беккерс, С. Ерар, Ю. Блютнер, Дж. Брінсмід. В 1721 г. німецький музикант і педагог Готтліб Шрьотер (1699–1782) винайшов принципово інший механізм, у якому молоточок, прикріплений на кінці клавіші, підкидався й ударяв по струні (Prellmechanik). У другій чверті XVIII в. виробництвом фортепіано починають займатися німецькі органні майстри, з яких найбільш відомі І. Штейн і Г. Зільберман. Йоганн Андреас Штайн (1728–1792), учень Г. Зільбермана (1683–1734), що реалізував ідею Г. Шрьотера, в 1770 р. удосконалив цей механізм. Тепер піаніст міг з більшою легкістю виконувати віртуозні твори, однак істотним недоліком була слабка репетиція. Механізм Штайна (Prellzungenmechanik) одержав назву «віденського» або «німецького» і був у вживанні практично без змін аж до другої чверті XIX в. З 1750 -х рр. у Лондоні Йоганн Крістоф Цумпе (1735–1800) став робити чотирикутні фортепіано, комплектуючи їх трохи зміненим механізмом Крістофорі. З 1760-х рр. фортепіано широко поширюється у всіх європейських країнах, у тому числі в Росії. Себастьян Эрар винайшов механіку «подвійної репетиції», що дозволяла витягати звук при швидкому повторному натисканні з напівходу клавіші. У механіку англійської системи таке повторення було можливо лише при повнім піднятті клавіші, а значить — при цьому демпфер встигав заглушити струну. В Росії фортепіанна справа була насамперед пов'язана з Петербургом[1]. Тільки в XVIII столітті там працювало понад 50 фортепіанних майстрів. На розвиток фабричного виробництва фортепіано першої половини XIX століття вплинула діяльність першого російського фортепіанного фабриканта, постачальника імператорського Двору англійського майстра Г. Февріє, німецьких майстрів И. -А. Тішнера, К. -І. Віирта, А. -Х. Шредера, І. -Ф. Шредера й, з 1840 р., бельгійця Г. -Г. Лихтенталя[2]. На сьогоднішній день відомі імена більше 700 фортепіанних майстрів, що працювали в Росії до революції 1917 р. Цими дослідженнями[3], а також питаннями атрибуції й експертизи[4] фортепіано займається кандидат філологічних наук, фортепіанний майстер Петербурзької консерваторії М. В. Сергеєв. Ним підготовлений «Ілюстрований каталог музичних фірм Росії 1725–1918». У середині XIX століття в Німеччині відкрилися фабрики Ю. Блютнера, К. Бехштейна, у США — Стейнвей і сини, довгі роки не мали собі рівних. З 1828 року донині в Австрії (Відень) існує фортепіанна фабрика Bosendorfer — найстарша з нині діючих. У XX столітті з'явилися принципово нові інструменти — електронні піаніно й синтезатори, а також особлива форма звукодобування — підготовлене фортепіано. Перший музичний добуток, написаний спеціально для фортепіано, з'явилося в 1732 р. (соната Лодовіко Джустіні). Однак у масовому порядку композитори почали орієнтуватися на фортепіано, а не на клавесин, сорока-п'ятдесятьма роками пізніше, у часи Гайдна й Моцарта. Струни за допомогою вирбелів (колків) натягнуті на чавунній рамі, проходячи через дискантовий і басовий штеги, приклеєні до резонансної деки (у піаніно дека перебуває у вертикальному положенні, у роялях — у горизонтальному). Для кожного звука існує хор струн: три для середнього й високого діапазонів, дві або одна — для нижнього. Діапазон більшості фортепіано становить 88 півтонів від ля субконтроктави до до 5-ї октави (старіші інструменти можуть обмежуватися нотою ля 4-ї октави зверху; можна зустріти інструменти й з ширшим діапазоном). Докладніше: педалі фортепіано Сучасні фортепіано мають дві або три (рідше ― чотири[6]) педалі. У більш ранніх інструментах для тих же цілей використовувалися висувні важелі, які піаніст повинен був натискати коліньми. Права педаль (її називають іноді просто «педаллю», тому що використовується вона найчастіше) піднімає відразу всі демпфери, так що після відпускання клавіші відповідні струни продовжують звучати. Крім того, всі інші струни інструмента також починають вібрувати, стаючи вторинним джерелом звуку. Права педаль використовується у двох цілях: зробити послідовність звуків, що добувають, нерозривною (гра legato) там, де це неможливо зробити пальцями в силу технічних складностей, і збагатити звук новими обертонами. Існує два способи використання педалі: пряма педаль — натискання педалі перед натисканням клавіш, які потрібно затримати, і запізніла, коли педаль натискається відразу після натискання клавіші й до того, як її відпустили. Професійні піаністи використовують також терміни «півпедаль» та «чвертьпедаль», які означають неповне натиснення правої педалі, яке приглушує струни демпферами лише частково, створюючи особливий звуковий ефект. В нотах ця педаль позначається буквою P (або скороченням Ped.), а її зняття — зірочкою. У музиці композиторів епох романтизма й імпресіонізму часто зустрічаються ці позначення, звичайно для додання звуку особливого колориту. Ліва педаль використається для послаблення звуку. У роялях це досягається зрушенням молоточків вправо так, що замість трьох струн хору вони вдаряють тільки по двох (у минулому іноді тільки по одній). У піаніно молоточки наближаються до струн. Ця педаль використовується значно рідше. У нотах вона позначається позначкою una corda, її зняття — позначкою tre corde або tutte le corde. Крім ослаблення звучання, використання лівої педалі при грі на роялі дозволяє пом'якшити звук, зробити його більш теплим і приглушеним за рахунок вібрації струн хору, що звільнилися. Середня (або третя, тому що історично вона була додана останньою) педаль роялю, або педаль sostenuto служить для затримки обраних демпферів у піднятому стані. Демпфери, що перебувають у момент натискання середньої педалі в піднятому стані, блокуються й залишаються піднятими до зняття педалі. Інші демпфери при цьому продовжують поводитися як звичайно, у тому числі, у відношенні основної правої педалі. Середню педаль використовують переважно в музиці зі складною музичною фактурою, коли необхідно подовжити окремі вибрані звуки (як правило в низькому регістрі), запобігаючи при цьому подовженню або забарвленню обертонами та призвуками інших. Існує версія, згідно з якою ідея середньої педалі належить С. В. Рахманінову. Сьогодні ця педаль присутня в більшості роялів і відсутня у більшості піаніно. Зустрічаються піаніно, у яких середня педаль зрушується вліво й у такий спосіб фіксується, при цьому між молоточками й струнами поміщається спеціальна тканина, через яку звук стає дуже тихим, що дозволяє музикантові грати, наприклад, уночі. Також «середня» педаль іноді застосовується для імітації звуку клавесина. Принцип роботи такий же, але на тканину кріпляться металеві «п'ятачки», які вдаряють по струнах у момент натискання клавіші, і звук виходить металевий, схожий на клавесин. Зокрема ця техніка застосовувалася на піаніно «Акорд», що випускався в СРСР. В той же час зустрічаються піаніно, в яких середня педаль слугує для значного постійного послаблення звуку. Така педаль «зсувається» вліво і таким чином фіксується. Цей ефект може досягатися в один із трьох способів — або між молоточками і струнами поміщається спеціальна тканина, що заглушає звук, або молоточки переміщуються ближче до струн, що зменшує силу удару, або демпфер при натисканні на клавішу продовжує глушити струну. Фортепіано в музичній культурі[ред. • ред. код] Див. також: Піанізм та Категорія:Піаністи за фортепіано Ференц Ліст, 1886. Мистецтво гри на фортепіано зазвичай називають піанізмом, виконавця на фортепіано — піаністом. Фортепіано може використовуватися і як сольний інструмент, і разом з оркестром (наприклад, в концертах для фортепіано з оркестром). Гра на фортепіано — заняття, що вимагає гарної техніки, уваги й віддачі. Починати навчання бажано в дитячому віці. В дитячих музичних школах (ДМШ) в Україні навчання займає 5 або 7 років, залежно від програми, деякі учні залишаються додатково на один-два років після закінчення перед поступанням у музичне училище. Після ДМШ або еквівалентної підготовки можна продовжити навчання в музичному училищі або коледжі, а потім в консерваторії, вузі, ставши професійним піаністом. У ДМШ загальне фортепіано також є обов'язковим предметом майже для всіх спеціальностей. Ференц (Франц) Ліст — угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист, один з найбільших представників музичного романтизму XIX століттяа. Дотепер його віртуозність залишається орієнтиром для сучасних піаністів, а твори — вершинами фортепіанної віртуозності. Ліст активно пропагував ідею синтезу мистецтв (однодумцем його в цьому був Вагнер). Він говорив, що час «чистих мистецтв» закінчилося (цю тезу був висунутий до 1850-м років). 6 етюдів Ференца Ліста написані на теми Ніколо Паганіні, у тому числі знаменитий третій етюд Кампанелла, написаний на тему фіналу Другого скрипкового концерту Паганіні (цей фінал, за своє звучання, що нагадує ніжні звуки дзвіночків, Паганіні назвав «Кампанеллою»). Видатні піаністи XX століття — Сергій Рахманінов, Йосип Гофман, Еміль Гілельс, Святослав Ріхтер, Володимир Горовіц, Артур Рубінштейн, Гленн Гульд й інші.