У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься поганством, а люди, які сповідують інші релігії, звуться поганами. Вперше ці слова вжиті у Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. ра%аіш, що первісно означало "селянин, селянський". Проте на українсько-руському мовному ґрунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча він "нині вва-* жається застарілим і не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлення"
.Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу)'". Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означаю саме "чужу віру" (первісно чужий "язі ік"), тобто те, що в греків та римлян означало "варвар" (чужинець)". Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як "народ". Цікаво, що грецьке слово еґпіЬ.н (етнічний) має тлумачення "племінний, народний, язичницький" і походить від гр. еШз, що означає "звичай". ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво — віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське поборювання народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи її штучним терміном "дохристиянська". Слово народовір'я нині також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який нині вже переважно християнізований.
Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам. крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-хрнстиянами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.
Пам'ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які у давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: "Остеологія", "Звіздочот", "Громовник", "Колядник", "Сносудець", "Волховник", "Путник", "Лічебник", "Травник", "Зілейник", "Цвітник". Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, вчили розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.
Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували весь античний світ. Геродот називав таких видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Анахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.
Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу "Слово Григорія Богослова", доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою "Слово об идолах". Звичайно, ця праця написана з метою засудження традиційної віри. Але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки фомування язичницько-християнського двовір'я.
Нащадки Волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта ж передавалася з уст в уста. Так, навіть у XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки "дванадесятниць", тобто 12-ти п'ятниць на рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем, уже Параскева-П'ятниця). Борис Рибаков зазначав, що цей календар "відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб святій Параскеві". І хоч автор рукопису прикрився ім'ям "святого" Климента, цілком очевидно, що він мав язичницьке джерело для свого твору.
Відомості про руську віру знаходимо також у працях таких іноземних мандрівників та істориків, як: Аль Масуді ("Золоті луги"), Ахмеда Ібн Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані ("Книга доріг для пізнання держав", IX ст.), Ібн Даста ("Книга добрих скарбів", І половина X ст.) тощо.
Крім того, маємо описи слов'янської віри сусідніх із русичами племен (венедів, ляхів, лужичан, лютичів) уже пізнішого часу (X—XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до давньоруської культури. Всі ці описи, а також матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри.
В Україні такими археологічними пам'ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське.
Існує кілька назв (слов'янських та українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина. Храми — церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду в формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище.У таких хоромах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200-300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 м2, хороми вміщали близько 300 чоловік. Західнослов'янське слово контина, можливо, походить від старослов'янського діалектного копт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях усі присутні після принесення жертв Богам влаштовували спільне застілля на честь Богів або урочистий спів на честь Богів (від лат. кант), що менш правдоподібно.
Капище — це первісно сама статуя Божества. Старослов'янське капь означає "видиво", "привид", "образ". Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: "капища ідольская раскопати", "раскопа нечистих капища". Отже, насипані земляні вали та горби руйнували. Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).
Ідол — слово грецького походження, що первісно означало "зображення", "образ", "подобу", тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення (об'єкт безрозсудливого сліпого поклоніння). Синоніми цього слова кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало "велетень" і було пов'язане з етнонімом кіммерійці**. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні й священному гаю стояли кумири Богів, народних героїв і мудреців. Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У цих місцях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом Богів. Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також витікали природні джерела, струмки. Вважалося, що Боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим у літописах аж до XI ст., доки не було заборонене церковниками. Цікавий опис слов'янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Отгона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї Богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав благати його, запевнивши, що ніхто не буде молитися біля дуба, а тільки відпочивати в тіні його крони. Так священний дуб було врятовано.
Нет комментариев