Я часто згадую дитинство босоноге?

Ті безтурботні і щасливі ті часи.
Коли стежина до батьківського порогу,
Світилась, мов веселка, навесні.
Було життя рожевого відтінку,
Усе як в казці, у чарівнім сні,
Матуся з татком, як качки - насідки,
Стелили нам в дорогу килими.
Всю душу, все тепло нам віддавали,
Добру навчали, вірності й уму.
І ми росли, та всього ще не знали,
Що може все це зникнути в пітьму.
Тоді було все правильно, красиво,
Усе давалось легко, без проблем,
Тому, що все батьки за нас робили,
А ми використовували це.
Коли ж дитинство наше пролетіло,
Дорослими ми стали і тоді,
Всю складність ми життєву зрозуміли.
І защеміло серце й заболіло,
Бо все ми це відчули на собі.
Тож висновок зробили всім нам треба,
Що завдяки батькам,
На крилах піднімаємось ми, в небо.
Поки вони живі, їх шанувати треба.