Олександр Олесь

Гори сплять, повиті млою. Спить давно уся земля, — Тільки з мукою страшною Не засну до ранку я. В сяйві місячнім блукають Голубі отари хмар… То пасуться, то лягають, То спускаються у яр. Не засну я… мучать думи; Не горів я і погас, А народ мовчить в задумі І чека в останній раз. Море б'є в граніти темні, — Чорний демон б'є крилом, І сичить слова таємні, І сміється над рабом… Не засну я… Гнів голодний П'є і сушить кров в мені, І несеться шум народний, І півнеба у вогні! Справді… Небо в злоті грає, Хтось вінок із хмари в'є… Не засну я… сил немає, — Ранок радісний встає!

З серцем, повним смутку-горя, Утомився я ходить І прийшов на берег моря, Щоб журбу свою втопить. "Хвилі, хвилі! Люту муку Ви з грудей моїх візміть… Утопіть її, гадюку, На край світу занесіть…" Стали хвилі і зітхнули… І крізь сльози бачив я, Як в журбі моїй тонули Море, небо і земля. 1908

ПАМ'ЯТАЙ Коли Україна за право життя З катами боролась, жила і вмирала, І ждала, хотіла лише співчуття, Європа мовчала. Коли Україна в нерівній борьбі Вся сходила кров'ю і слізьми стікала І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала. Коли Україна в залізнім ярмі Робила на пана і в ранах орала, Коли ворушились і скелі німі, Європа мовчала. Коли Україна криваві жнива Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова, Європа мовчала. Коли Україна життя прокляла І ціла могилою стала, Як сльози котились і в демона зла, Європа мовчала. 1931

КОНВАЛІЯ Очі розкрила конвалія біла І в дивуванні застигла, зомліла... Бо біля неї не трави всміхались, Бо понад нею не віти гойдались,— Мовчки кімната пустельна сіріла... «Де ж тії пестощі вітру летючого, Де ж тії квітоньки гаю пахучого, Де ж тії ночі сріблясто-блакитні, Де ж тії ранки рожеві, привітні, Де ж тії усміхи сонця блискучого?! О, не одна ти не в рідній оселі... Квітко! прокинувсь і я у пустелі! Марив,— мене оточатимуть люде. Глянув,— чорніють, сіріють усюде Ворони, змії та з каменю скелі. 1905

Є слова, що білі-білі, Як конвалії квітки, Лагідні, як усміх ранку, Ніжносяйні, як зірки. Є слова, як жар, пекучі І отруйні, наче чад... В чарівне якесь намисто Ти нанизуєш їх вряд. 1922

Хіба не бачите, що небо голубіє, Що сонце ранками всміхається ніжніш, Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє, І легше дихає, і дивиться ясніш. Хіба не чуєте, при що вітри шепочуть, І як з зітханнями зливається їх сміх… Хіба не чуєте, як голуби туркочуть, Як краплі котяться і падають із стріх. Хіба не вірите, що скоро день засвіте, Що сонце наше вже з-за обрію встає, Що хід його спинить ніщо не зможе в світі, І цвіту нашого ніщо вже не уб’є! 1908

Народ, як мертвий, спить без снів, А я на лірі граю І вас, нудьгуючих панів, Піснями розважаю. Ганьба мені, ганьба мені! Замовкніть, срібні струни, Бо цілий край кона в багні, І скрізь мерці і труни. Ні! Хочу ліру я розбить, Узяти сурму мідну І нею з гір мерців будить І Україну бідну. Лишу я співи про красу, Забуду власні жалі І з гір високих понесу Народові скрижалі. 1908

Невже твої уста-коралі У моря щастя я знайду?.. Невже твої гадюки-руки Мене, як лози, обів'ють?.. Невже мене чекають знову Зітхання, зустрічи, пісні, Квітки надій в тернах розпуки І ніжних уст твоїх: "Люблю…" 1907

Нехай мене чарують квіти, Нехай життя їм віддаю: Ніяк я барвами досхочу Своїх очей не напою. Нехай і так… але довіку Я не лишуся в їх саду: В останню ніч я вийду в поле І біля травоньки впаду. 1923