Ох уже ця осінь – стільки навіює споминів, особливо – з рідних місць, з Іваньки.

А мешкав я край села, на так званому «Карабановому кутку», біля ставка, отой й згадка про рибалку. Це оповідання написав десять літ тому, а картини та фото – взяв з Інтернету.
Вудили рибу
Сидимо з дядьком Гнатом на березі, а в руках, як батіжки - вудки. Вода в ставку чиста,
прозора, мов свічадо - хоч схиляйся та причепурюйся. Усе, що росте на березі, також купається, як і ми. Дядько Гнат сидить, підклавши під себе праву ногу. Глянеш здалеку - ніби без ноги. Юхтові чоботи, вже бувалі як і дядько, двома стовпчиками туляться поруч.
- Щось не клює, - несміливо промимрюю, надіючись, що дядько підтримає та розвіє нудну
мовчанку.
- Не клює... – погоджується він і знову німіє.А я вже не витримую...Знаю ж, що дядько Гнат стільки чудних та веселих історій знає, я ото зоряниць на небі. Та куди там зіркам братися - більше. Раз, як розбалакався (я саме з ним череду корів пас), то, якби не нагодився об'їждчик, корови б з гектар молодої кукурудзи витоптали. А взагалі - дядько Гнат добряк, мов придорожник: до будь-якого місця на тілі приклади, і хворобу як рукою зніме. Який же призлючий, я б сказав - скажений собацюра Пірат, що в тітки Килини, добіжить до дядька, то хоч ноги тоді об нього витирай - такою смирною враз стає скажена тварюка. Найбільше дядька Гната люблять у селі діти, такі, як я, карапузики, і навіть меншенькі. Та й взагалі - мацюпусінькі. Дитинки тої ще й з коляски не видно, а як угледить дядька Гната, втупить чорні, як сливи, оченята, і... не кліпне. А потім, як засміється, і ручки протягує до нього, як до матері. Тоді дядько дістає з кишені якусь дрібничку, та й чіпляє до коляски, ще й закіптюженим в кузні пальцем потарабанить, щоб малюк засміявся беззубим ротиком.
Якось тітка Векла, сусідка (а була зла, що й з-під стоячого підошву випоре), запитала
дядька:
- Нащо ото вам, Гнате, з тими анцихристами водитися?
Коваль скинув тоді кашкета, якого носив і на роботу, і вдома, делікатно пояснив бездітній тітці:
- У тебе, Векло, нема діточок, то вони тобі, як чорний ліс. А мені кожної малечі жаль. Вседно - своєї, чи сусідської: котрій пальчика не ріж - мені все болить. Ото ж, сидимо з дядьком Гнатом на березі, мов квочки на яйцях. Поплавки ніби попримерзали, не колихнуться. Сонце зупинилося в зеніті й кинуло на ставок дві тоненькі тіні од вудилищ. А по їх тінях, ніби хокеїсти, розгасалися водяні блохи.
- А знаєте, дядьку Гнате, - знову затіваю балачку, бо геть набридло мовчати, аж запаморочилося, - давайте скупнемося. Риба все одно плаває дном, дідько впіймаєш хоч одну. Дядько бухикнув у кулак, а потім так зиркнув, ніби я вже мав стрибати, а він тим
поглядом - притримав.
-Коропа треба ізмором брати, - мудро відповів і знову втупився у поплавки. «Чортівня, - розмірковую, - отак гибіти на сонячному вариві. Так і спектися можна. А в дядька, либонь, виходить так, як ото люди кажуть: «Бовть у воду - викис, вимок, виліз - висох, став на колоду та знову – шубовсь у воду! А толку?»
Раптом бачу, дядько Гнат стенувся, наче вжалений осою, став на праве коліно. Тихесенько запитую: «Що там, га?» Коваль блиснув до мене єдиним правим оком (ліве втратив у кузні – іскра відскочила),
- Клює, - процідив крізь зуби і пошепки добавив:
- Сиди крячкою, і заціпся.
Тихенько підводжуся, а в ногах блискавка пробігла - затерпли. Поплавок дядькової вудки,
на якому за мить ще сидів метелик, смикнувся, його повело вбік...
- Потягло! – я так раптом крикнув, що аж на тому березі з урвища земля обвалилася у воду:
бовть! На диво, дядько Гнат і не зиркнув на мене. Обома руками цупив вигнуте колесом вудилище: Мабуть, підсік добрячу рибину.
- Не спішіть, не... трохи попускайте, моріть же її, - підказую, пританцьовуючи від нетерплячки.
- Таки впіймався, песиголовець, - світліє дядько обличчям, а єдиним оком аж свердлить воду в тому місці, де вирує рибина.
Я ж не можу втерпіти - кортить покорити рибину, відчути пружність вудки. Та чую дядькову
команду:
- Залазь мерщій у воду, тіко будь внімательним, - і підморгує єдиним оком на ставок.
- Якщо винирне, песиголовець, хватай його за зябра, - навчає мене, а в нього, помічаю,
ноги аж трясуться, як волосінь.
Шубовхнувсь я у воду, не роздумуючи, тільки кола розбіглися аж до берегів. Риба, мов метеор, вирує у дядькових руках, наганяє на його м’ясистий, як картоплина, ніс
крапельки поту. Дядько Гнат аж стогне:
- Зараз-з… ми, соколика, такую його... – бурмоче і зиркає на неспокійну воду.
Раптом рибина ніби й заспокоїлась, наче хтось одбив її памороки. «Е-ге ж, хіба дядько Гнат не вморить?!», - подумалося мені. Я переступив у воді з ноги на ногу, бо щось укусило, а коваль, тримаючи правою рукою вудилище, а лівою почесав потилицю й тихо
наказав:
- Не підходь, бо наступиш, - і похмуро блимнув на мене єдиним оком.
- Бач, скільки гачків повідривав... – й заходився рахувати:
- Годи-н-н, дру-у-гий-й... О-го! А на п'ятому, моєму, таки спіймався, - хіхікнув од задоволення й додав:
- Не знав, бестія ставкова, на кого наривається.
Я стою на березі та ледь не регочу: такий дядько зараз смішний, як дитина.
- Може, скупаємось? - запитую, бо самим собою зрозуміло: справа зроблена, треба й
відпочити.
- Зараз, - поважно відмовляє дядько Гнат, неквапливо бере двома руками коропа в руки і так же тихо прямує до ставка і каже:
- Хай ковтне, а то ще здохне, - пояснює свій намір, опускаючи рибину у воду. Короп широко розкриває рота, в'яло виляє хвостом.
- От би хто побачив отакою гіганта, - озирається дядько, і в цю мить рибина, ляснувши
коваля по губах, рвонула із його рук. Коваль аж присів від несподіванки, мовчки дивлячи на воду, куди шугнув короп. А тоді повільно звівся, з його матні цівкою стікали краплини. Дядько болісно скривив губи, на яких виблискувала луска, і гірко сказав:
-Тинди-ринди, чорт зна шо... - А потім, засміявшись, махнув рукою:
-А-а, нехай живе! - і, не роздягаючись, кинувся купатися.
…Сонце перевалило давно за полудень, колі ми з дядьком Гнатом, викрутивши його одяг,
лежали на березі й чекали, коли висохне.
Тихо плескотілась вода, і при березі, наче вата, клубочилась піною. Плакучі верби полоскали гілля у ставку. У воду звалилася з обриву шмат землі - бовть! Немов скляною поверхнею Карабанового ставка розбіглися кола...
(Із дитячої книжки «Сміливий Олексійко», 2005 рік)