Предыдущая публикация
Часто буваючи у рідному селі Плішивець (відвідую маму), при можливості йду до Свято Покровського храму.
Сама споруда унікальна і притягує своєю величністю і загадковістю водночас. У дитинстві часто із друзями бігали туди гуляти. Пам»ятаю величні і неповторні розписи у напіврозваленій церкві. На жаль, їх вже
не відновити. Протягом останніх дев»яти років відновленням і відбудовою величного храму опікується отець Роман. По мірі можливості намагаюся допомогти в облаштуванні самої церкви та церковного подвір»я. Відновлено криницю, а на прохання односельців - встановив дерев»яну альтанку, допомагав у споруджені
дзвіниці, яку відкриють у жовтні. Та на цьому відродження церкви не завершується. Найголовніше - це відремонтувати дах та оновити вікна дев»ятикупольної красуні. На жаль, мільйонна вартість ремонтних робіт зараз стає на заваді можливості реставрації храму – якби подібний храм зберігся у Києві чи в обласному центрі,
шанси на його відродження були б набагато вищі... Обіцянок допомогти багато, але більшість залишається обіцянками. Цю церкву ж по праву можна назвати перлиною історичної спадщини Гадяцького краю. Сподіваюся, що кошти знайдуться і Свято Покровський храм знову засяє своїми унікальними куполами. В інтернеті знайшов цікаву інформацію кандидата історичних наук Андрія Стародуба за рідну церкву:
"ЦЕРКВА В „ЗАПОРІЗЬКОМУ” СТИЛІ Наявність давньої величної споруди (замку, палацу, храму) у невеличкому населеному пункті, як правило є німим свідоцтвом про часи колишнього розквіту, періоди коли в нинішніх селах та містечках, так би мовити „творилася історія”.
Проте у цьому правилі є свої винятки. Село Плішивець Гадяцького району на Полтавщині ніколи не було нічиєю столицею чи резиденцією, завжди залишаючись ніби в стороні від основного потоку історичних подій. Ймовірно, за останні два-три століття суттєво не змінювався не лише статус, але й кількість жителів села. А отже, випадковим туристам, котрі потрапляють в цю пасторальну місцину
над Пслом, тим більш дивно побачити там грандіозну храмову споруду – церкву Покрова Пресвятої Богородиці, що за обрисами нагадує дерев’яні „запорозькі” церкви кін. ХVII-ХVIII століть.
Це перше враження є одночасно і слушним і хибним. Насправді церква цегляна і збудована лише в 1906 році, однак її безпосереднім прототипом був дерев’яний собор в місті Новомосковську (Самарчику), збудований архітектором Яковом Погребняком в 1778 році. А з’явилася вона у полтавській глибинці завдяки видатному уродженцю Плішивця – архієпископу Парфенію (в миру – Памфілу Андрійовичу Левицькому) (1858-1922). За великим рахунком, вона стала символічним надгробним пам’ятником і самому архієпископові, і його батькові
(похований біля храму), що понад 30-ть років був парафіяльним священиком цього села.
Таким чином, церква в Плішивці пов’язана не стільки з історією цього
поселення, скільки з біографією одного вихідця з нього.
Поява храму в „українському стилі” також багато є наслідком того, що,
перебуваючи більшу частину свого архієрейського служіння на кафедрах в Росії, Парфеній намагався підтримувати контакти з земляками.
Цілком очевидно, що без участі Парфенія неможливо було не лише
„пролобіювати" в Святійшому Синоді затвердження нестандартного проекту, але й зібрати кошти (понад сто тисяч рублів) на його будівництво. Будівництво тривало протягом 1902-1906 років, окрім самого храму було також збудовано дзвіницю та господарчі приміщення, територію обнесено ошатним парканом. Церкву
у липні 1906-го освячували сам єпископ (на той час він вже був на Подільській кафедрі) Парфеній та єпископ Полтавський Іоан (Соколов).
Поява церкви в „староукраїнському” стилі не залишилась непоміченою в
українських колах.
Для самого єпископа церква в рідному селі стала тим місцем, до якого він подумки линув з чужини. За найменшої оказії він заїздив до Плішивця, неодноразово служив в „своєму” храмі. А в 1917 році (на той момент він був архієпископом Тульським), пішовши на спочинок, Парфеній повернувся на батьківщину. Формально числячись при Охтирському монастирі, він у дійсності проживав у домі своєї рідної сестри у Плішивці та виконував функції парафіяльного священика.
„Дітищу” владики також пощастило. В радянський час було розібрано на цеглу дзвіницю та паркан, з самої церкви - скинуто куполи та перетворено на зерносховище. І хоча сліди руйнувань доволі помітні, храм не перестає вражати своєю величчю. Вірогідно, врятувала церкву глибока провінційність Плішивця, розташованого далеко від міських центрів та важливих шляхів. Її просто не дістали „довгі руки” влади."
Следующая публикация
Нет комментариев