Летять над хатою ракети...
Куди летять? Куди впадуть?
Це не кіно з страшним сюжетом -
Це Українці так живуть
І знов летять кудись ракети,
"Шахеди" смерть комусь несуть...
Перша година... Знов... Четверта...
Не спати - жити не дають...
Іще один прожила рік...
Яким він був? – На жаль, болючим...
Украв веселість, щирий сміх,
тривогою постійно мучив.
Він в мене цілився... Лякав...
Палав. Гудів. І гірко плакав...
То пригортав, то проганяв,
то вовком вив в багряних маках.
Зимовий рік... Лиш лютий в нім.
Війни списом уп'явся в мрії.
Цей рік підкреслив слово "Дім".
Й так добре, що лишив надії.
Сховав він цінне за плече,
могутнє, в камуфляж одіте,
й шепнув: Молись і зло втече,
молись аби вціліли квіти.
Важким був рік та віра є,
що дальші будуть лиш щасливі,
що ластівка гніздо зів'є
під рідним дахом, що вже в мирі...
Усе приймаю, що Бог дав
і дякую... Йому видніше.
Перегортаю календар...
Боже, веди. Аби не гірше...
Всі вже бачили цю кухню. Жовто-зелена, телевізор, маленькі рушнички, яблука на столі. Табуретки під столом, як у всіх нас. На плиті каструля, в раковині недомитий посуд. Як у всіх нас.
Там тільки що жили люди, кухня ще тепла. Тільки що там розмовляли. Мабуть про недалекі вибухи. Або про уроки. Або чекали зняття тривоги, щоб піти у магазин - складали список, розглядаючи зміст холодильника.
Російська ракета увійшла у будинок як ніж і вбила його. Відрізала його частину. Відділила кухні від спалень. Порвала дроти, вибила двері. Забрала з собою людей. Закінчила їхній побуд на цій жовто-зеленій кухні. Тепер вона блищить своїм кафелем, посуд там недомиють, слухавку домофона, що бовтається бі