Ще три роки тому свій 60-річний ювілей він відзначав напівмарафоном довкола Корпусного парку, де мало чим поступався молодим марафонцям і дуже тим тішився. Адже журналістика і спорт завжди йшли поруч у його житті. Працюючи у газеті "Зоря Полтавщини" він не лише вів спортивну рубрику, але й своїм прикладом залучав колег до здорового способу життя, до фізкультури і спорту. Був прекрасним футболістом, шахістом, чудово грав у шахи… Тому й організовував перші спартакіади журналістів Полтавщини, сам брав у них активну участь. І перемагав! Таким було його не лише спортивне, але й журналістське та громадянське кредо – завжди і скрізь перемагати! У 1990 році він взявся за створення одного з перших не лише на Полтавщині, але й в Україні загалом видання, незалежного від компартійного впливу – газети міської громади "Полтавський вісник". За чотири роки, які Олександр Кулик очолював редакцію, він не лише "з нуля" створив колектив, але й разом із колегами зробив тижневик найпопулярнішим у Полтавській області. 1994 року заснував газету "Полтавська думка", яка теж дуже швидко стала рупором демократичних сил, здобула прихильність читачів. Саме як журналіст, автор десятків журналістських розслідувань Олександр Кулик і сам завоював неабиякий авторитет громади. Тож недарма його двічі обирали депутатом Полтавської міської ради, а 1998 року виборці Полтави Полтавського, Диканського і Решетилівського районів обрали народним депутатом України по своєму округу... А ще Олександр Кулику особисто мені імпонував тим, що знав напам’ять сотні віршів багатьох українських поетів, а особливо любив Василя Симоненка. І не просто любив, а міг декламувати його твори годинами, бо мав до того добрий артистичний хист. Пригадую, як над полтавським майданом у часи Революції гідності багатотисячний натовп повторював за Олександром Куликом: Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Це сказано і про нього! … Таких як Кулик називають "правдорубами". Безкомпромісний, до кінця відданий професії і своєму громадянському обов’язку, він завжди залишався чесним по відношенню до себе та інших, завжди боровся за правду і справедливість. Так само боровся він до кінця і з підступною хворобою, яка так несподівано накинула на нього свої пута. Навіть після тяжкої операції, повернувшись із Києва до Полтави, Олександр ще кілька місяців тому підбадьорював нас, колег: все буде добре, я вже починаю тренуватися, ще зустрінемося і на футбольному полі, і на біговій доріжці… Не судилося! Вічна пам'ять і Царство Небесне тобі, наш неспокійний друже!